ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА

Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Адже, походження великою мірою впливає на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо "Дух животворить", тобто творить життя, в т.ч. й матеріальне. Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні властивості, а й духовні. Щоб пізнати духовність народу, треба вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він розвивався упродовж кількох десятків поколінь.

Прапредки теперішніх москвинів – угро-фінни примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непрогляд­них часів передісторії. Літописець XI ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь. чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мор­два, мокша, мєщєра, чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, ерзя, самоядь. Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м'ясо і сиру рибу, не знали рільництва.

Того самого часу (XI ст.), за свідченням чужинців, Київ був. культурніший і багатший за Париж та Лондон. Пра-Україна мала жваві торговельні та куль­турні зв'язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією, Індією ще тисячу років до н.е. У північній Московщині носили ще й у XX ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог А. Спіцин пише, що слов'янських могил до X ст. не знайдено ніде в Московщині. Московський історик М. Покровський ствер­джує: "В жилах московського народу тече щонайменше 80% фінно-татарської крові". На захід від угро-фіннів жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському морі.

Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Москов­щини більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. Навіть назва столиці фінська. "Москва" у фінській мові означає "каламутна вода". Тих угро-фіннів підбив у X ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) української дер­жави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та дер­жавними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів – угро-фіннів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків угро-фінських племен па урядові посади. Так помалу почала цивілізуватися верхівка мос­ковського народу. Нащадки ж київських цивілізаторів одружува­лися з тими, дещо поцивілізованими, угро-фіннами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою угро-фінськими словами. Загал народу залишався суто угро-фінським. Навіть у XIX столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти таких сіл.

Ні в писаних пам'ятках, ні в усних давніх переказах московсь­кого народу немає жодних натяків на боротьбу слов'ян з тубільцями-фіннами. Теперішні фінські та слов'янські географічні назви не зосереджені на окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого моря. Це вка­зує, що слов'яни-осадники не наступали великою масою, а про­ходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями угро-фіннами. Виникла потрійна суміш:

1. релігійна, що стала основою теперішнього набоженського світогляду мос­квина;

2. расова – теперішній антропологічний москвин;

3. суспільна – початок рільничого стану.

Українська держава ІХ-ХІІІ ст. була однією з найбільших дер­жав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі поділили її па уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так, Юрій Долгорукий кня­жив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбським напав 1169 р. на Київ, спалив усе місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він заснував свою столицю в новозбудованому місті Воло­димирі на р. Клязьмі. Московський історик В.Ключевський ува­жає 1169-й роком народження Московської держави. Всі мос­ковські історики не згадують нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять,  що Київ зруйнували татари. А татари руй­нували його 1240 року, тобто 70 років після Андрія. Тому, наш літописець і записав: "Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року". Як бачи­мо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50-60-х років.

Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия. Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і угро-фінни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один – московський. Московський історик В. Ключевський підтверджує: "Мос­ковські князі і не думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів, московські, одразу визнали без застережень владу хана і встановили приятельські і навіть кровні зв'язки з татарами. Сам великий князь Михайло Тверськой оже­нився з татаркою, а за ним одружилися з татарками всі інші московські князі". За князями масово женилися обидва народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення (радше злиття)   було  загальним.   По  упадку   влади   Орди, тата­ри масово переходили у християнську віру, і так з тої   угро-фінно-татарської мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський, що й підтверджує аналіз їхньої крові.   Азійські    народи   мають   у   крові    групу   "В",   а індоєвропейські – групу    "А”.   Москвини  мають  "В",  а українці - "А". Москвинам притаманні первні монголоїдної раси, а українцям – європейської раси.

Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і татарськими. Серед аристократії та дворянства – сотні тисяч. Наприклад, цар Борис Годунов був та­тарин. Татарами – князі: Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов і т.п. Татари – дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Аслапбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв, Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклемишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берєндєєв, Бакунін, Барсанов тощо. "Да, азиаты – мы с раскосыми и жадни­ми очами!",—співає О.Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи свою (московську) мову і зви­чаї. Але ті москвини, що оселювалися в Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв, української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.

Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців, за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть православних) до церкви. Татари були не хрис­тиянами, а магометанами та поганами. Але москвини не вважа­ли гріхом шлюб москвинів-християн з татарами-магометанами. Щобільше, Московська церква молилася за татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої Орди. Московський письменник Ф. Достоєвський свідчить: "Ми, москвини, в Європі – гості, а в Азії ми – вдома". Азійський звичай продавати дівчат дожив у Московщині до XX ст. у формі т.зв. «кладки», тобто умовленої суми грошей, що її платили батьки хлопця бать­кам дівчини. "...Не ззовні, а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне завоювання тривало водночас із політичним упадком Золотої Орди. В XV ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства. Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Москов­щині. Воля в Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади". Наведене твердження московського патріота і науковця Г. Федотова виглядає дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами, грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир тощо. Проте, дику­нами, як на той час, вони не були, а військовими здобичника­ми, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.

Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю. Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За татарських (монгольських) ханів завжди були ки­тайські науковці, дорадники і керівники. Арабські історики став­лять татарську державну адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської Орди – Са­рай була культурним містом з брукованими вулицями, водосто­ками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової май­стерності татари були не гірші за римлян,

Татари були значно культурнішими за прамосквинів-утро-фіннів. Це визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766-1826) до М.Покровського (1868-1932). Всі вони пишуть, що московська держава завдячує своїм народженням татарам. В.Ключевський (1841-1911) пише, що в ХVІ-ХVІІІ ст. 57% мос­ковської провідної верстви були татарського походження, а ідею Чінгісхана загарбати весь світ дала Московщині її аристократія татарського походження. Перший московський історик М. Карамзін був татарського походження. Силу татарського впли­ву у щоденному житті видно з того факту, що москвини молили­ся в церкві в шапках на голові аж до 1651 року.

У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною (автономною) і тому називалася "Русский Улус". У татарському війську та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони одружу­валися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишили­ся там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські істо­рики називають "татарським ігом" (ярмом) і пишуть, що мос­квини збройною боротьбою скинули те ярмо. Це звична мос­ковська вигадка. Збройна боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу. Коли Золота Орда ро­зпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі, і татари, і морквини, – лишилися на своїх місцях, на старих посадах. Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський істо­рик М. Трубецькой свідчить: "Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського ніби-то "ярма", але цілковито навпаки – перебранням усього ідейного спадку татар стала Московщина великою поту­гою". Расова спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила, але й прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини матеріального і духовного життя Московщи­ни. Татарська кров дала лісовому угро-фіннові великий степовий розгін і розмах кочовика та нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості – боягузтво і розгін виявляються в сучасно­му москвинові. Він стихійно суне ордою підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика кількість європейської (української та німецької) крові, але вона розчинилася в морі азійської. Зрештою татарська доба Москов­щини тривала вдвічі довше, ніж її "європеїзована" (1709-1917) доба. Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По XVIII ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі сторіччя і досі азійським. У XIX ст. московська інтелігенція ніби скинула з себе татарський "кафтан" і зодяглася в європейський фрак. Цей карикатурний "истинно русский европеец" панує й дотепер.

Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу європейську підпору – Україну. Московщина повер­неться до своїх природніх меж XV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини заходилися закладати ідеологічно-правові підвалини свого панування в Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів (очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти доктрину т.зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження московсь­кого народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: "Морквини, обличчям до Азії!" означав ще – спиною до Європи. Вони обгрунтували тези, що Московщина є цілковито природньою історичною спадкоємницею політичного й ідейного капіталу Чингісхана.

Тим часом, новому московському володареві В. Леніну пощас­тило повернути до імперії її європейську підвалину – Україну. Гострота імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла. Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці – монархічної: розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила московщення немосквинів, а насамперед – найнебезпечніших їй українців. Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні читаємо 1967 р. в часописах СРСР три­вожні заклики боротися з націоналізмом немосковських народів. У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких з'їздів, нарад урядів, від найвищого – ЦК КПРС до найнижчих районних – нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів. Але, не змосковщили. Чому? Москвин не знає відповіді і не зрозуміє, якщо хтось йому її підкаже, бо не бачить сили національного ДУХУ і ДУШІ немосковських народів. Не хоче вірити, що та сила передається з покоління в покоління, і що старший народ то незнищимішою є його сила. Цього не розуміють і багато малоукраїнців. Тому доречно буде сказати кілька слів про  нашу силу.

Антропологи поділяють народи за походженням на три куль­турні групи: рільничу, скотарську, мисливську. Духовність народів цих культур помітно відрізняється одна від одної. Українці – народ дуже давньої рільничої культури. Москвини – нарол молодої мисливської. Ці дві культури протис­тоять одна одній, і ця їхня протиставність заіснувала тисячі років тому, вона виявляється в усіх, без жодного винятку, царинах фізичного і духовного життя обох народів. І власне вона, ця проти ставність, визначала, визначає і визначатиме всі стосунки між ними через всю історію по сьогоднішній день.

Ми вже згадали, що москвини – азійської раси, а українці – європейської. З багатьох фізичних відмінностей згадаємо лише кілька для прикладу. Назагал українці високого зросту (170,9 см.). а москвини – низького (161,5 см.). Українці ма­ють довгі ноги (54,6 см.). а москвини – короткі (50,1 см.). Українні – кулястоголові (брахіцефальність понад 80), а москвини – довгоголові (доліхоцефальність менше 75,9).

Діти від расовоспоріднених батька-матері успадковують їхні властивості, які передають своїм дітям, онукам, правнукам, якщо й далі поєднуються расово споріднені. Властивості, успадковані від расово неспоріднених батька-матері, вироджуються (дегене­рують) у другому, а ще більше в третьому і подальших поколіннях. Діти москвина-татарки чи татарина-московки пере­дають їхні властивості нащадкам, якщо й далі спаровуватимуться татари-москвини. Але діти москвина-українки, чи українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті, заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душев­ний безлад, що часто скінчаєтея трагічно. Переконливі прикла­ди цього читач знайде, дослідивши життєпис та твори тих мос­ковських письменників, в жилах яких тече частина немосковської (української) крові. До речі, всі більші московські письмен­ники, музиканти, митці не є питомими москвинами. Чимало з них не мають ні краплини московської крові, а дехто кінчав життя трагічно, бо їхня немосковська душа не витримувала мос­ковського духовного ґвалту, наприклад М. Гоголь. Психологічний аналіз життя і творів московських письменників, митців – покручів дав би тисячі конкретних доказів згубності кровного змішування азіатів (москвинів) з європейцями (українцями).

Дуже промовистим для соціолога є той факт, що мос­ковсько-українські шлюби були лише серед інтелігенції та напівінтелігенції. Український же простий народ, надто селяни, інстинктивно уникали шлюбу з москвинами. Вони бридилися всім московським. Коли московський уряд привіз із Московщини в XVIII-XIX ст. сотні тисяч москвинів і оселив їх в Україні окремими селами поміж українськими, за кількасот років там не було московсько-українських шлюбів. Українські села, узброївшись сокирами, вилами, виганяли 1917 р. з України такі московські села, хоч москволюбний уряд УНР боронив тих зайд. Так само і мос­ковські «деревни» виганяли з Московщини (Саратовщини) тамтешні українські села. Московський уряд не боронив тих українців,   навпаки – сам   виганяв. Московський уряд, заселюючи Сибір, розміщував упереміш москвинів і українців, щоб створився "единый русский " народ (як бачимо, ідею "единый советский народ" позичила московсь­ка "демократія" у своєї аристократії. Лише аристократія була чесніша: казала відверто "русский", а не ховалася за личиною "советский"). За кілька років українці скупчувалися на одному боці села, а москвини – на протилежному. Звичайно на суміжних між двома народами територіях утворюються говірки з мішаних двох мов. Наприклад, українці на суміжжі польському, білоруському, словацькому мають мішані говірки. Але на мос­ковському, як ножем відтята, відрубність, ані натяку на змикання мов. На московсько-українському суміжжі українські села і московські "деревни" були двома цілковито протилежни­ми світами фізично і духовно. Між ними не згасала взаємна не­приязнь, ворожнеча. Так саме життя довело не лише неприми­ренну різницю, але й протиставність народів московського й українського.

Свій назбираний століттями життєвий досвід народ висловлює у приказках та приповідках. Український народ каже: "На базарі не було людей, а самі жиди та москалі". Є сотні подібних при­казок. У т.зв. УРСР видано велику збірку українських і "українських" приказок. Московська влада не дозволила надру­кувати там жодної протимосковської.

Та не лише український народ, а й чужинці, які пізнали духовність московського народу, говорять те саме. Французький історик Ю.Міхелет зауважує: "Москвин не має найвартнішого, що має лю­дина – це здібності відчувати моральне добро і зло. А ця здібність є основою всієї людської культури. Отже, москвини не є ще людськими істотами".

Зрештою, і самі москвини зізнаються, що... "Ми, москвини, ані східний, ані західний народ;  ми – якась нісенітниця" (О. Розанов).

Павло Штепа,

з книги «Московство, його походження, зміст, форми й історична тяглість», 1968 р., Торонто, Канада

ДАТИ

1238 – напад монголо-татарів на українські історико-етнічні землі. Початок загарбання України-Русі.

1246 – створення монголами на противагу Київському та Володимиро-Суздальському князівствам слухняного і повністю залежного від них Московського князівства на чолі з Михайлом Ярославичем (1246-1248).

1301 – приєднання до Московського князівства Коломни.

1302 – приєднання до Московського князівства Переяслава.

1303 – приєднання до Московського князівства Можайська.

1328 – приєднання монголами до Москви Володимирського князівства і надання ханом Узбеком Івану Калиті титулу великого князя.

1392 – приєднання до Великого Московського князівства Суздальської землі.

1463 – приєднання до Великого Московського князівства Ярославської землі.

1478 – розгром Новгородської республіки та окупація Москвою історично української Новгородської землі.

1480 – добровільна і цілком свідома передача ханом Ахматом усієї повноти своєї влади Москві як найбільш надійному та дієвому механізму встановлення монгольських методів панування над усіма землями України-Русі.

1485 – ліквідація московитами Тверського князівства.

1490 – заява Івана ІІІ про свої претензії на титул "государя всея Русі”, тобто на право окупації Москвою усіх без виключення земель України-Русі.

1510 – окупація Великим Московським князівством давніх українських історичних земель на Псковщині.

1514 – окупація московитами давніх українських етнічних земель на Смоленщині.

1523 – захоплення та окупація Москвою української Новгород-Сіверської землі.

1581 – спроба українських магнатів повернути нашу історичну Псковську і Новгородську землі.

1611 – повернення Смоленщини до складу українських земель.

1618 – повернення етнічних Новгород-Сіверських земель до України.

1667 – остаточна втрата Україною своєї Смоленської землі.

1721 – перейменування Московського царства на Росію і проголошення Російської імперії.

1764 – ліквідація Гетьманської держави та повна окупація Росією Лівобережної України. 1793 – окупація Російською імперією Правобережної України.

1795 – окупація Російською імперією Волині та давніх українських етнічних земель на заході.

1939 – окупація СРСР Західної України включно з Перемишлем, частиною Холмщини, Берестейщини та Підляшшя.

1940 – окупація СРСР українських етнічних земель на півночі Буковини та в Бессарабії. 1945 – завершення окупації спадкоємицею давньої монгольської імперії у вигляді СРСР усіх без виключення історико-етнічних українських земель, розподіл їх між своїми сателітами і включення до складу УРСР лише Закарпаття.

1991 – утворення незалежної України, але виключно в кордонах колишньої УРСР.

2004 – звільнення України-Русі від багатовікового ярма московсько-монгольських ханів.

         (Підготував Святослав Семенюк)