Хто заснував Трипільську культуру?

Це питання в українській науці стоїть ще з початку відкриття енеолітичної культури. Після проголошення Незалежності України в 1991 році воно набрало несподіваного повороту. У Києві було проведено кілька конференцій однієї тематики: п’ять тисяч років єврейської цивілізації. Після них почастішали виступи науковців, журналістів із твердженнями, що Трипільську культуру заснували семітські племена.

Особливо цю тезу намагався аргументувати спеціаліст з українського мезоліту доктор Л. Залізняк. Газета «Еврейские вести» (доповнення до «Голосу України»), що видавалася влітку 1997 року, надрукувала rореспонденцію «Сионские мудрецы и украинские», в якій повідомлялося, що на зустрічі у президії Академії наук України говорили про «легендарную трипольскую культуру - святиню и гордость украинского народа». На думку академічних вчених, «создателями й носителями данной культуры были... семитские племена, перекочевавшие в доисторические времена на земли нынешней Украини».

Якщо за радянського часу нам відмовляли у нашій історії, то тепер уже почали її привласнювати. Дивна постановка питання та ще й з певним політичним підтекстом. А що ж насправді каже археологічна наука? Звернімося до джерел - праць авторитетних українських і російських вчених.

Першовідкривач Трипільської культури Вікентій Хвойка, вивчаючи археологічні пам’ятки від кам’яного віку до часів Київської Русі, дослідив, що населення на Середньому Подніпров’ї було автохтонним і незмінним. Він доводив, що історичний розвиток - це «безнастанні і послідовні зміни місцевої культури», що зберігають безпосередні зв’язки. Ще при обгрунтуванні Трипільської культури як хліборобської цивілізації, він стверджував: «Народ, який витворив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно, і був ніхто інший, як та галузь арійського племені, якій слушно належить ім’я протослов’ян і нащадки якої заселяють ще й досі південно-західну Росію».

Відомий російський вчений в царині слов’янської історії П. Третяков високо поціновував дослідження Вікентія В’ячеславовича: «Ще в 90-х роках В. В. Хвойка висловив думку, що жителі відкритих ним трипільських поселень були найдавнішими слов’янами. До цієї думки В. В. Хвойка прийшов внаслідок вивчення не лише трипільських, а й інших пізніших старожитностей Середнього Наддніпров’я, які розкривають, на його думку, переконливу картину безперервного розвитку хліборобського населення, починаючи з кам’яного віку і кінчаючи слов’янами часів «Повісті временних літ». Наступні досліди цілком ствердили ці спостереження В. В. Хвойки. Вони показали, що трипільські та інші хліборобсько-скотарські племена справді були немовби основою тривалого наступного розвитку хліборобсько-скотарських племен Середньої й Східної Європи, який завершився, зокрема, виникненням слов’янства».
Такі висновки не влаштовували офіційну радянську науку, бо заперечували теорію міграцій, дуже вигідну для російсько-імперських сил. Цією теорією стверджувалося, що в Україні нічого свого історичного не було, а все кимось привносилося і кудись зникало. Теорія міграції культур взагалі суперечить логіці історичного розвитку. Адже людство і в земному світі, і в Європі проходило однаковий поступовий шлях розвитку: кам’яний, новокам’яний, мідно-кам’яний, бронзовий, залізний віки. На різних територіях ці епохи мали певне етнічне лице. Багато унікальних пам’яток названих епох є в Україні. Так, на Закарпатті у с. Королевому відкрито найдавнішу в Європі (півтора мільйона років) стоянку людей епохи палеоліту. А скільки є пам’яток епох мезоліту, неоліту, що їх важко й перелічити.

За логікою творців псевдотеорій цей історичний процес тут не відбувався, аж поки в мідно-кам’яному віці на територію теперішньої України не проникли семітські племена і не створили тут цивілізації, навчивши «дітей землі і сонця» хліборобству та мистецтву. Занадто «затяті опоненти» ладні перекреслити весь світовий процес розвитку, аби тільки сфальсифікувати, чи й заперечити, історію нашого краю.
Відправним антропологічним аргументом семітської версії свого часу послужила статуетка із Володимирівки (етап ВІІ). За подовженим обличчям, низьким чолом і, - найголовніше! - горбуватим носом Т. Пассек визначила, що це вірменоїдний тип. Одначе, статуетки у трипільців мають образно-символічний зміст. Творилися вони не з натури, а втілювали в собі образи божеств, духів, деяких, можливо, і негативних за суттю. Тому визначення за статуетками антропологічного типу є більше, ніж сумнівним.

Антропологічних даних часів Трипільської культури не так уже й багато, але вони дають інші результати. Черепи із поселень у Верем’ї, Липканах, Більчі Золотому визначаються як європеоїдні типи. Поховання в Солонченах (Молдова) дає європейський тип людини, відомий на середземноморсько-чорноморській території розселення. Найбільше антропологічного матеріалу відкрив Вихватинський могильник (Молдова). Покійні трипільці - це середземноморський тип, який переважав на той час на Балканах та Подунав’ї. Хоча є і впливи племен степової полоси Східної Європи. За антропологічними даними черепа, викопаного О. Кандибою 1928 року у печері Вертеба (Більча Золоте), провідний археолог Західної України Ярослав Пастернак писав, що виявлені антропологічні матеріали «опрокидують колишні теорії В. Городцова і В. Щербаківського про короткоголовість трипільських племен і сперте на цьому «мильне» твердження про їхній прихід в Україну з Ірану через Малу Азію».
Влітку 1997 року відомий археолог Іван Черняков на півдні України розкопав Попову Могилу усатівського типу. Усі вісімнадцять поховань пізньотрипільського часу належали до європеоїдного типу. Такі ж типи зафіксовані і на ранньому етапі Трипілля.
Письменник і вчений Юрій Липа писав, що основним етнічним субстратом для українців є трипільці: «З цих первнів і домішок української раси вибираємо первень найдавніший як доказ тривалості раси, її безперервного володіння своєю землею впродовж тисячоліть. Цей первень є підложжям української раси, бо творить з антропологічного боку 60-70 (Щербаківський подає 90) відсотків української раси... Це протоукраїнський народ трипільської культури, трипільці, як звуть його українські вчені».
Сучасний російський антрополог В. Алєксєєв, незважаючи на ідеологічні труднощі радянського часу, у низці своїх досліджень доводив, що між типами сучасних українців та їх викопних предків нема помітних відмінностей. Це означає, що в процесі етногенезу українського народу чужорідні етнічні групи участі не брали.

Провідний український археолог доктор Валентин Даниленко у своїх фундаментальних монографіях «Неоліт України» та «Енеоліт України» на основі пам’яток Побужжя і сусідніх територій довів, що в основі Трипілля лежить місцевий, себто Буго-Дністровський неоліт, який своїм корінням входить у землеробський неоліт Північно-Західного Причорномор’я.

Хліборобство почало розвиватися ще в неоліті. З ним разом формувався новий світогляд, священною іпостассю якого було Сонце як джерело життя земного. У крем’яних знаряддях раннього Трипілля зберігаються риси неоліту. Керамічні вироби мають вплив нижньодунайської культури на півдні, на сході – керешської, на північному заході – дунайської культури лінійно-стрічкової кераміки. З таким науковим обгрунтуванням суголосий і провідний археолог 1970 років доктор Іван Шовкопляс: «Завдяки широким дослідженням неолітичних пам’яток на Південному Бузі виникла досить переконлива думка про те, що Трипільська культура є переважно продуктом розвитку місцевого неолітичного населення, зокрема землеробських племен Побужжя і Подністров’я».

На цій точці зору стоїть і дослідник Трипільської культури в Молдові Всеволод Маркевич. Володимир Збенович, виділивши групу пам’яток раннього Трипілля між Дністром і Прутом, твердить, що їхній розвиток зазнав значного впливу культур Балкан, Подунав’я та Карпатського басейну. Отже, наукові дані доводять, що у творенні ранньотрипільської культури брала участь місцева людність із впливом тих племен, котрі жили по сусідству. Власне, розвиток відбувався так, як відбувається і зараз: на етнічному пограниччі впливи сусідів сильніші, а в глиб території вони слабшають і зникають.

Багато дослідників нині схиляються до думки, що у формуванні Трипільської культури найімовірніше взяли участь пелазги-лелеги. Вони з Балкан пішли на Подунав’я, а потім влилися в неолітичну людність нашого краю. Очевидно, з того часу в нас існує легенда, що новонароджених дітей нам приносять лелеки з небес. Доктор Віктор Петров у монографії «Етногенез слов’ян» зазначає, що коли «згодитися, що хетто-лувійська, кріто-мікенська, пелазгійська та інші мови, поширені на території Малої Азії, острівного Східного Середземномор’я і півдня Балканського півострова,... виявляють деякі більш-менш виразні ознаки своєї індоєвропейської мовної приналежності, то у нас будуть серйозні підстави припустити, що носії культури Кукутені-Трипілля в районі Дунаю-Дніпра належали саме до цієї етномовної групи». На підставі досліджень пізньотрипільських пам’яток Городсько-Усатівського типу вчений доводить, що історична ситуація змінюється, в Трипільській культурі з’являються ознаки нових культурно-географічних контактів. Давня мова людності прибирає інших якостей, які «згодом стають спільною приналежністю слов’янських, балтійських і германських мов».
Отже, кожне плем’я, група чи союз племен творили притаманну для себе культуру, як господарську, так і духовну. Цей процес був доволі тривалим. Міграції населення його могли тільки порушити. Дослідник давньої культури доктор Микола Чмихов у своїй зодіакальній теорії розвитку людства неспростовно ствердив: «У протонеоліті в Південному й Північному Причорномор’ї сформувалися індоєвропейці, на південь та схід від них – семіти. З епохи бронзи індоєвропейським стало Західне й майже все Східне Причорномор’я. Давнє населення України стало індоєвропейським (крім північно-східних районів) із другого періоду цієї епохи. Індоєвропейське й семітське населення розвивалося найпрогресивніше й синхронно. Спочатку лише в його середовищі культурно-історичні епохи й періоди відповідали природно-кліматичним епохам та їх фазам. Лише воно пройшло у своєму розвитку всі шість епох (і всі періоди) голоцену, включаючи й останню частину епохи неоліту – мідний вік». Саме до останнього віку й належить Трипільська культура як індоєвропейське явище.

Щодо етнічної приналежності прадавніх хліборобів-оріїв Трипільської культури, то є різні позиції. Історики українського зарубіжжя вважають їх не просто протослов’янами, а праукраїнцями (В. Щербаківський, Я. Пастернак, П. Курінний). Здебільшого європейська наука всю культуру називала «українською неолітичною культурою мальованої кераміки». Радянські археологи під ідеологічним компартійним тиском взагалі відкидали ці гіпотези. Деякі дослідники називали Трипільську культуру поліетнічною. Хоч, як ми вже писали, першовідкривач культури В. Хвойка визначив її як арійську, протослов’янську. Ряд вчених, серед них Валентин Даниленко, Борис Рибаков, Михайло Брайчевський, мистецтвознавець Віктор Василенко, культуролог Олексій Братко-Кутинський, письменник Сергій Плачинда вважають Трипільську культуру рідною слов’янській, праукраїнською. Відомий лінгвіст Б. Горнунг доводить, що трипільці є мовними предками протослов'ян. Археолог М. Чмихов визначає, що протослов’яни почали формуватися ще в неоліті: предки слов’ян з’являються уже в Буго-Дністровській культурі, а в мідному і бронзовому віці вони відомі і в Трипільській культурі лісостепової частини Правобережжя. До того ж, Україна і племена Трипілля мають один і той зодіакальний знак – Тілець.

Чи є ми, українці, спадкоємцями тих прадавніх хліборобів-оріїв, чи залишилися хоч якісь етнічні зв’язки? Ми як народ живемо на тому ж життєвому просторі – у смузі найбагатших у світі чорноземів – і господарство наше таке ж. Як і прадавні хлібороби-орії Трипільської цивілізації, наш народ вирощує пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох. Розводить тих же тварин і птицю: корів, свиней, кіз, овець, курей. В однаковий спосіб наші люди, як і хлібороби-трипільці, будують хати з дерева та глини. Як і тисячоліття тому, так і тепер, її замішують, додаючи битої соломи. Нами також успадкувалося розмальовування будівель та посуду. Мистецтво твориться на одних і тих стильово-композиційних світовидних засадах.

Хліборобська культура формувалася не один вік. У ній і тривалість часу, і досвід поколінь, і звичаєво-духовні основи праці.

Якби у семітських племен були так розвинені хліборобство, мальована кераміка, як у племен Трипільської культури, то вони, звичайно, залишилися б в археологічних пам’ятках, були б передані у спадок теперішнім їхнім нащадкам. Згадуваний вже доктор Володимир Гецльович Збенович, який досліджував ранньотрипільські поселення в Україні, тепер живе в Ізраїлі і займається вивченням халколіту (енеоліту – мідного віку) на території розселення семітських племен. На Міжнародній конференції до сторіччя відкриття Трипільської культури у Тальянках Черкаської області 1993 року він доповідав, що тамтешній мідний вік дуже бідний у порівнянні з українським. А бідніша культура не дасть розвитку багатшій. Як не дав халколіт семітів піднесення енеоліту Трипілля в Україні.
Видумані псевдоверсії спростовуються науковими дослідженнями багатьох вчених. Просто сучасні політичні процеси не варто переносити на історичні, щоб підтвердити хибну теорію, бо таке відгонить прицілом на місце осідання племен за способом життя не властивим для зони найбагатших у світі грунтів. А це вже не історія, і тим більше, не археологія. Подібна експансія «сионских мудрецов и украинских» до добра не доведе. Історія не раз давала багато негативних прикладів її згубності.

Трипільська культура для нас, українців, дійсно є святинею і гордістю. Звідсіль усі наші світоглядні і господарські початки.

З книги Вадима Мицика "Священна країна хліборобів", "Такі справи"-"Пульсари", Київ, 2006 рік